Я вже писала про екзистенційну та реальну провину. Але може бути так, що ніби і розуміємо, що нічого поганого не зробили, але всередині “мучить совість”, якось не по собі. Наприклад, хочемо побути дома, але ж подруга вже тричі запрошувала на каву..

Варто підняти ціни за свої послуги, але як же сприймуть цю новину клієнти. З кимось взагалі не хочеться ні мати справу, ні спілкуватись, але ж “ми їм потрібні”.

І знаходимо себе не в тому місці, не з тими людьми, займаючись не тим.

Питання, яке часто звучить на консультаціях “І що робити??” Я ХОЧУ відмовити/проговорити свої потреби, але не МОЖУ.  І там цілий вир різних емоцій, що робить інколи ситуацію нестерпною.
І це здається ірраціональним, якщо не знати механізму, але насправді тут є своя логіка. Вона і про хороші стосунки з батьками, і про соціалізацію в цілому. Наприклад, в дитинстві ви спонтанно проявляли свої емоції і бажання, але отримували їх неодобрення. На свій гнів ви отримували суровий погляд батька, перечити також не можна) Погодьтеся, що багатьох з нас виховували, щоб ми були слухняними (а то Миколайчик не прийде) і хорошими, а не справжніми. Нас вчили більше спиратись на потреби інших, а не на свої.  
І хоча потім ми вже дорослі, і перед нами не батьки, а просто знайомі люди, але емоційна реакція у нас така ж сама, як і колись. Нам не стільки страшно зробити іншого нещасним, як страшно викликати незадоволення, гнів, образу. І в нас не почуття провини, а страх. Якщо я винюсь в ситуації, в якій не мала б – значить я все  ще прив’язана до свого дитинства.

Що робити? Знайти собі хорошого терапевта.
І пам’ятати, що

“Я можу приймати важливі рішення і викликати цим незадоволення в інших, якщо вважаю це необхідним”

“Я прийшла у цей світ не для того, щоб бути хорошою. Я тут, щоб бути собою, бути різною,  і робити свої вибори”